Сьогоднi: 23 вересня 2017 Читання Біблії: Числа-2; Матфея-7  
Десять запитань до владики Бориса (Харка)

Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з владикою Борисом (Харком), який відповідно до рішення Патріаршої Ради та Архієрейського Собору УАПЦ, 13 серпня 2015 був обраний єпископом Херсонським і Миколаївським. У ньому владика розповідає про те, як був покликаний до єпископського служіння, про сучасний стан Церкви і своє бачення її розвитку, а також міжконфесійні відносини в Україні.

Владико, Ваш життєвий шлях є досить цікавим, зокрема, донедавна Ви займалися наукою. Що спонукало Вас так кардинально змінити своє життя і стати на службу Господу і Церкві?

У суспільстві є таке бачення поділу на духовенство і мирян, клерикалізм і лаїцизм. Однак, це не відповідає природі Церкви. І навіть служіння Братства, а я майже впродовж двох років очолював Львівське Ставропігійне Братство, передбачало налагодження отих взаємин. Бо суть церкви виявляється у взаємодії духовенства і мирян; мирян і духовенства. Якщо такої взаємодії немає, то немає спільноти Христової, немає Церкви. І ні одна, ні друга частина не може замінити іншу, чи поглинути, чи знехтувати. На жаль в сьогоднішніх церковних спільнотах різних конфесій ми бачимо такі намагання і факти, які не відповідають природі Церкви, а тим більше природі Православної Церкви. Зокрема, ми як Братство нагадували про це минулого року, коли відбувалися вибори митрополита Онуфрія з Православної Церкви Московського Патріархату, про те, що з позиції православного віровчення такий собор не є канонічним, тому що для православних важливим є, щоб у Соборі брали участь різні стани Церкви: і духовенство і миряни. Питання пропорцій – це інше питання. А фактично митрополита Онуфрія обирали виключно архієреї, тобто верхній стан духовенства. Навіть не всі рівні духовенства, що не відповідає природі Церкви. Тобто за наукою про Церкву так не є по-православному. Це щось на кшталт католицтва, але у більш убогому вигляді. Хоча варто зазначити, що Католицька Церква під час останніх виборів папи почала робити це дуже публічно, показувати як це відбувається, декілька разів наголошували, що може бути обрана будь-яка особа чоловічої статі, в тому числі і мирянин. Наголошували на теорії, хоча практика у них цього давно, століттями не знає, але цю теорію вони підкреслювали. Правда дивно, як самі ієрархи можуть обрати мирянина. Це можна залишити десь там для роздумів. Але те, що вони за системою управління намагаються «оправославнитися», бодай за теорією, то це факт. А у православних в Україні, на жаль, у своїй більшості цього не було. Візьмімо, наприклад, закиди будь-яких Церков, чи Московського патріархату, чи Київського, на тему чи автокефалії Церкви, чи об’єднання. Всі вони зводяться до того чи люди цього хочуть, чи ні. Це, так би мовити, їх головні аргументи. Однак, ніхто не каже чи у них взагалі є механізми, для того, щоб запитати думку в народу, в Божого люду, про значення котрого у Церкві наголошували у своїх посланнях східні патріархи у ХVIII – XIX ст. От візьміть простий приклад щодо кількості делегатів. На Помісний Собор УАПЦ 2015 р. зібралося 500 делегатів. УПЦ КП після скликання нашого Помісного Собору пропонує об’єднавчий собор з кількістю 300 делегатів. Яке це представництво? Це виходить абсурд, що форум, який мав би об’єднати, менший за представництвом за Собор найменшої частини Православної Церкви в Україні. Це виглядає досить дивно.

Тому з тих позицій таке пояснення, що я як особа раптом опинився в ієрархії Церкви, це так не є. Тому що я в Церкві як мирянин щонеділі, приблизно з десятирічного віку. Починаючи з вертепу, де я грав роль ангела, у 1989-1990 роках. Пізніше я приходив на богослужіння і читав Апостола. Мене заохочували старші хористи, які бачили моє бажання і здібності. Як і кожна дитина, я читав і багато запам’ятовував. Я це виявив вже набагато пізніше, під час навчання в Тернополі, коли доводилося дискутувати з протестантськими місіонерами. Я вже мав готові відповіді, хоча і точно не пам’ятав, де саме вони «розташовані» у Святому Письмі. І таких людей, котрі зростали в Церкві в такий самий спосіб є багато. Ми чомусь звикли робити поділ: духовенство – миряни. Але не буває духовенства не з мирян. Якщо приходить духовенство не з мирян, тоді це вже проблема для Церкви. Це новонавернені і апостол Павло чітко каже до Тимофія: «не поспішай рукопокладати новонавернених, тому що вони ще не утверджені у вірі». Тому, очевидно, що духовенство виходить з мирян, які є прикладом мирянства. На жаль 90-ті роки принесли нам багато випадків, коли було дуже багато духовенства, які приходили просто новонавернені, які були номінально християнами, номінально православними, номінально хрещеними, і приходили зразу в духовенство Церкви. І питання, який інтерес у них був приходити в Церкву, чи вони дійсно увірували, чи просто побачили можливість бути на певному ієрархічному рівні. В таких умовах, оце звернення Церкви про потребу священослужіння виглядало для мене абсолютно природнім. Я змушений був аналізувати для себе всі «за» і «проти», давати відповідь, бо сама пропозиція стати ієрархом для мене була несподіванкою. Я ставав дияконом і думав, що буду спокійно служити дияконом щонайменше пів року, а може й рік. Що я стану добрим дияконом – не так і багато обов’язків. І спокійно буду викладати і служити, як диякон, поступово набиратися богослужбової практики. Однак, так сталося, що Блаженніший Макарій буквально за декілька тижнів дияконської практики сказав, що є потреба у дальших свяченнях. Сказав, що не приховує, що я не перший, кому він це пропонує, що були особи досвідченіші, котрі мали значний богослужбовий досвід, але однак відмовилися. Зрозуміла річ, що в таких обставинах, я розумів, що я людина церковна, і як голова Братства, як очільник мирянської організації, розумів відповідальність, що просто так заперечувати, як інші відмовилися, є не зовсім відповідально. Тим паче в умовах цієї інформаційної війни, яка ще дотепер триває, війни проти нашої Церкви. І так, як Церква для мене є Матір’ю, є для мене Церквою – Невістою Христовою, а не організацією, де можна скористатися сьогодні тут, а завтра там, то звичайно я відчував певний тягар відповідальності, що потрібно давати відповідь своєчасно на ті виклики, які існують. І тому зрозуміло, що я погодився, вважаючи, що буду священиком певний період часу, поки наберуся богослужбової практики, а далі будемо бачити. Але на другий день після ієрейських свячень я служив літургію в Успенській церкві, а більш досвідчений отець-декан вирішив, що він не буде очолювати літургію, а буде стояти поруч і підказувати. Як потім виявилося, його експертна думка для владики Макарія багато значила, тому він зробив висновок, що новоієрей абсолютно готовий для самостійного богослужіння і дає собі раду, незважаючи на те, що начебто щойно був мирянином. Я про це довідався пізніше, що це було одним з мотивів, чому Блаженніший вирішив пришвидшити єпископські свячення. Я трохи затягував цей процес, наскільки це було можливо, в силу організаційних обставин, бо для мене це було трохи шокуюче – я вважав, що такі речі потрібно робити більш планово, більш урочисто, з тривалішим, ґрунтовнішим процесом підготовки. Однак, не на багато вдалося відтягнути цей час. Таким чином, ставши вже монахом, я усвідомлював, що як людина Церкви я вже не можу просто-напросто, ставити своє бачення і свою думку понад думку духовних провідників. Які б вони не були, щоб про них не говорили, але вони стали моїми духовними наставниками у Христі. І тут вже грав роль порядок у Церкві, і цієї субординації особи, яка прийняла обіти, перед особою, яка є святителем, і очевидно, що я подумав, що ієрархам краще видно, потрібно, чи не потрібно святити.

Тобто з одного боку, це була воля ієрархів, а з іншого теж Ваше усвідомлення того, що зараз є важливий момент в історії Церкви, що вона потребує відповідних людей?

Так, що Церква потребує людей, які б були якимось певними компенсаторами в тих усіх подіях. В подіях цієї інформаційної пропаганди. Бо так на жаль склалося, що всі ці події інформаційної війни, практично відображають оце радянське мислення, я б сказав тип «гомо совєтікус». Тобто куди б ці особи не потрапили, у котру юрисдикцію, чомусь раптом у них переважає радянське мислення. Бажання домінувати, бажання когось знеславити, бажання створити якісь такі маніпуляції, якісь пастки, якісь такі речі, які не властиві для християн. І в таких, власне, координатах ми почали усвідомлювати, що наша Церква має певну перевагу перед іншими, перевагу саме автентичності, щирості своїх намірів, своїх дій, незважаючи на те, що в Церкві існують різні люди, як і в кожній Церкві. Але очевидно, що сьогодні для суспільства саме це є важливим. Важливою є автентичність. Щирість власних свідчень. От візьмімо причини неуспіху того, чи іншого Майдану – в чому вони полягають? В тому, що люди, особливо оцей політичний бомонд, і часто бомонд церковний в Києві звикли грати ролі. Навіть буквально щойно я йшов і переглянув у Фейсбуці – є така картинка, де теперішній президент і колишній прем’єр зображені зі скривленими обличчями, так ніби вони про щось жаліють, а знизу коментар: «Претенденти на Оскар». Я думаю, що це добре характеризує стан сучасного суспільства, коли намагаються грати ролі. Коли за душею не має нічого справжнього, однак, грають ролі, і за допомогою усіх цих інформаційних засобів можливо це зробити. Можна показати гарну картинку, можна показати себе значно кращими, аніж є насправді. Або з точністю навпаки. І, водночас, застосовувати поза кадром такі технології, котрі зовсім не личать ані християнам, ані громадянам, бо є, простіше кажучи, бандитськими. Де хтось когось обманює, «кидає», не дотримується обіцянки. І саме це недотримання обіцянок, чи досвід недотримання обіцянок є головною перешкодою на шляху до об’єднання Православної Церкви в Україні. Тому що наявний ледь не тотальний брак довіри.

Чи Блаженніший Макарій враховував Ваші думки чи побажання на яку саме єпархію Ви будете призначені? Все-таки Таврійська єпархія, Херсонщина – це території, які зараз фактично стали прикордонними?

Бачите, в Церкві є традиції послуху, тому питання вибору подобається-не подобається не є зовсім доречним. Бо коли будуть враховуватися виключно побажання подобається-не подобається, то можливо шлях буде легшим для конкретної особи, але це не означає, що користь для Церкви буде більша. І в тих умовах, які склалися, очевидно, що Південь України потребує пастирської опіки і оскільки Блаженніший взяв на себе ношу предстоятельсва Він, зрозуміла річ, фізично вже не встигав достатньо уваги приділити для всіх єпархій, якими Він керував до того, як став Предстоятелем УАПЦ. Тому така потреба була. Справді, там є ситуація і непроста, і водночас обнадійлива. На приклад, настоятель херсонської парафії, він навіть не був на моєму представлені, бо він у той час їздив на передову. Возили відповідну допомогу. Причому, з його слів, більшість тих волонтерів далекі від Церкви. І вони співпрацюють з Церквою тільки з конкретною метою – допомоги українським воїнам. Приходять плести сітки, приходять допомагати на ті чи інші цілі, конкретні цілі. Приходять не тому, що там Церква, а тому що є така мета – допомогти своєму захиснику. Тут трохи інша система розбудови взаємин, ніж це ми, наприклад, звикли бачити в Галичині. Водночас, там, на тих теренах, є священики абсолютно жертовні. Тобто кожна парафія вибудовувалася з нуля, практично з нуля. Коли були всього-на-всього якісь документи, зібрали бажаючих, які хочуть української Церкви, от, і більше нічого не було. І завдяки праці справжніх сучасних подвижників, які відважувались на священиче служіння, приходили туди без нічого, починали шукати підтримку в людей, отримували користовані церковні речі від знайомих з Галичини, і в результаті станом на сьогоднішній день практично всі священнослужителі Таврійської єпархії мають робочі місця поза Церквою. В Церкві вони справді служать. Причому служать так, що за років десять будують цілий комплекс, хоча й невеличкий. Але наявна церква, наявний парафіяльний будинок, наявне приміщення для навчання дітей і молоді. Тобто, там є і цілий ряд проблем, але там є й те, чому варто повчитися, зокрема, галицьким парафіям. Бо на Галичині часто дбають про матеріальне, про додаткові, знаєте, ризи, про додаткові ікони, про додаткові вигоди в Церкві, чи ремонти, які, може, і не завжди потрібні. А там дбають про виживання. Там дбають про розбудову парафій як спільноти людей.

Останнім часом в українських медіах багато уваги приділялося об’єднанню УПЦ КП і УАПЦ. Коли ж так не сталося, то у зриві об’єднання почали звинувачувати переважно УАПЦ. Чому ж все-таки не відбулося об’єднання?

Можна сказати, що є дві паралельних причини. Причина перша скажемо так канонічна. За логікою розвитку Церкви, очевидно, що об’єднання повинно відбуватися за логікою старшинства. І в даному випадку УАПЦ є найстаршою серед сьогодні діючих Православних Церков в Україні. Це Церква, яка за своєю назвою вже була у 1919 р. згідно закону УНР, потім виникла з тою самою назвою, трошки іншої формації церква, яких потім обізвали самосвятами митрополита Василя Липківського. З такою ж назвою Автокефальна Православна Церква, але вже у Польщі, була визнана у 1924 р. Константинопольським Патріархом, і є відповідний томос, де автокефалія ґрунтується на незаконності приєднання Київської митрополії до Московської патріархії. А, до речі, Львівське Ставропігійне Братство, яке я до свячень очолював, старше від Московської патріархії на декілька років. І тому, зрозуміла річ, ми, як Церква, не можемо діяти з позицій виключно політичних, але повинні діяти з позицій церковних, бо причина об’єднання, на наш погляд, – це визнання. Потрібно об’єднатися для того, щоб здобути визнання автокефалії Православної Церкви в Україні. І, власне, з тих позицій ми вважали і наполягали на тому, що термін «Автокефальна», «УАПЦ» повинен бути присутній в назві об’єднаної Церкви. На що, на жаль, не пішла інша сторона. Це одна причина канонічності процесу. Я вже не кажу про формацію УАПЦ в 1942 році, про третє відродження УАПЦ 1989 року, коли відомо де був тодішній митрополит київський Філарет; не кажу про певні причинно-наслідкові зв’язки з відродженням УАПЦ і становленням незалежності нашої держави. Ми вважаємо, що пророчим є те, що УАПЦ, яка відродилася на Преображення 1989 року і відразу ж заявила, що вона є Церквою українського народу, який заслуговує своєї державності, стала передвістям здобуття незалежності. Саме так Бог улаштував, що через два роки без жодного пострілу ми отримали цю незалежність. І я особисто вважаю, що саме через те, що влади, які змінювалися в Україні, методично нехтували УАПЦ у різний спосіб, ми сьогодні отримали проблему і потребу збройного захисту нашої державності. Тому що ми виявилися як держава зі своїми інституціями нездатними подякувати Богові за цей дар незалежності. Ми виявилися невдячними, як держава до цього духовного первня, який започаткував відродження української державності і, на жаль, до сьогоднішнього дня, ця тенденція ігнорування УАПЦ в органах державної влади домінує. Коли вважають, що важливим є чисельність, а не автентичність і це, безперечно сильно ображає наше духовенство, наших вірних і тому Блаженніший Макарій провів єпархіальні собори на тему об’єднання. І безперечно виявилася дуже цікава річ, що всі делегати, як один, стверджують, що вони хочуть об’єднання – і всі, як один, стверджують, що вони не хочуть приєднання. Що це дві великі різниці. І всі хочуть збереження назви Церкви, щоби була чітка спадкоємність. На жаль, чомусь інші цього не хочуть. Нам складно по-людськи це зрозуміти – це наче б змінювати «по батькові» на «по синові» чи «по доньці». І тому так сталося. Це одна причина. Але є інша складова цього об’єднавчого процесу – це причина суспільно-політична. Коли ми говоримо про природній процес, то очевидно, що неможливо передбачити конкретні дати. Будь-який природній процес передбачає певну етапність. Однак, коли в умовах об’єднання ще не провели початкових етапів, стадій, а вже встановлюють остаточну дату і встановлюють остаточні правила гри, це говорить про певне політиканство процесу, а не про щире бажання його налагодження, вирішення тих конфліктів, які, можливо, існують, налагодження механізмів, як уникнути подальших конфліктів. Тому цей поспіх став досить дивним, зважаючи навіть на те, що саме УАПЦ щодо об’єднання має цілий ряд церковних документів з 1997 року і з 2000 року, де передбачені шляхи, передбачені етапи, як це можна зробити і як це потрібно робити. Є дуже прості способи налагодження взаємодії для подальшого об’єднання, зокрема в 1997 році була пропозиція про заборону переходу з однієї юрисдикції в іншу з тим, щоби дисципліна налагодилася в усіх конфесіях. На жаль це ігнорується. Але це був один момент. В 2000 році була подібна історія, коли УПЦ КП і УАПЦ поїхали до Константинополя і домовилися про невисвячування єпископів – і Київський Патріархат протримався, якщо я не помиляюся, приблизно два роки. Про яку серйозність партнерів об’єднання можна говорити? Складно. І те саме ми маємо тепер, під час цього намагання об’єднання. На Помісному Соборі підняли питання: якщо Київський Патріархат хоче об’єднуватися, то чому призначає на парафії УАПЦ своїх священиків, конкретно – на Волині. І коли ми говоримо, що це рейдерство – на це не хочуть реагувати – ні влада, ні УПЦ КП. Коли почалася дезінформаційна кампанія, то її вдалося припинити тільки тоді, коли УАПЦ опублікувала копії документів з історії так званого об’єднання 1992 року. Бо фактично немає жодного документу, який би засвідчував наявність якогось об’єднавчого собору. Тобто, об’єднавчого собору не було в природі. Іншими словами ми говоримо про велике ошуканство цілого світу, де стверджують, що раптом було об’єднання і таким чином виникла УПЦ КП. По факту не було об’єднання. Юридично був дуже простий процес, коли Кабінет Міністрів України вирішив собі за допомогою статуту УАПЦ внести з власної ініціативи зміни до цього статуту, створивши нову релігійну організацію, незважаючи на наявність конституційних обмежень невтручання держави до Церкви, чи відокремлення держави від Церкви. І подібне намагалися повторити й повторюють і тепер. До сьогодні не підписаний договір про оренду Андріївського собору для УАПЦ. Про що це говорить? Про те, що держава неоднаково ставиться до православних конфесій. Але це було б не найгірше, якщо б вона неоднаково ставилася. Найгірше те, що держава найгірше, цинічно ставиться до цієї Православної Церкви, яка старша від цієї держави, яка змагалася за незалежність цієї держави – до УАПЦ, мученики котрої вмирали за українськість Церкви та незалежність держави.

Чому ж так відбувається, як Ви думаєте?

Я думаю, так діється тому, що влада, будь-яка, яка існувала в Україні за часів незалежності, намагалася розглядати Церкву, як інструментарій політичної боротьби. Старі радянські методи, те, про що я вам казав, - «гомо совєтікус», не вийшло з мозку багатьох функціонерів і вони на дивляться на релігію і Церкву, як на інструментарій. Тут показовими є слова першого Патріарха УАПЦ Мстислава на одній із зустрічей, якщо я не помиляюся в 1992 році, коли було зорганізовано зустріч чи то в Полтаві, чи в Харкові, і один з тих функціонерів почав насмішкувато щось говорити до Патріарха, а він – старець – встав і так твердо сказав: «Ви що хочете? Мене женити, без мене?». Старець мав тоді понад дев’яносто років, але прямо і відверто це сказав, як досвідчений церковний політик, як дипломат. Він сказав містко. Але, на жаль, влада цього так і не зрозуміла, за двадцять з копійками років. Вони й надалі намагаються керувати тими процесами, не будучи церковними людьми.

Чи може варто сказати про це владі? Дати якось зрозуміти, що часи змінилися…

Наша Церква про це сказала на Помісному Соборі. Ті рішення, які були ухвалені на другий день Собору відразу не сподобалися представникам влади. Тому що влада не захотіла подивитися правді в вічі. На жаль…

Коли на День Незалежності в Софійському соборі відбувалися урочистості, то предстоятель УАПЦ спільно з представниками інших Церков там молився, однак, чомусь, його єдиного забули згадати в переліку ієрархів, які були присутні в соборі…

На жаль, у службі протоколу не буває «чомусь». Розумієте… Система налагоджена настільки, що ці речі перевіряються не однією особою. Тобто, ми можемо прямо і відверто казати, що це були речі невипадкові. І на тій підставі треба робити висновки.

Звичайно висновки важливі, але може слід вказувати на це, в тому числі і державній владі, що це є ненормальним?

Звичайно, ми про це вказуємо. Але отримати реакцію не так просто. Тому що ми навіть не впевнені що всі ті заяви, листи, які йдуть, все ж доходять до адресата. Вони, можливо, блокуються на рівні найдрібнішого чиновника, який вирішує – чи пускати далі, чи не пускати, чи відповідати, чи не відповідати, чи реагувати, чи не реагувати. І поведінка цих чиновників часто виглядає поведінкою в дитячій пісочниці. Коли документи, які мали б класично поступати з відповідними реквізитами, раптом повідомляються в телефонному режимі, надсилаються факсом. Потім, інша сторона, так би мовити, цього процесу, як там була історія з підписанням договору про оренду Андріївського собору, навіть не знає про наявність таких документів, або вдає що не знає. Одні на других кивають головами. І ззовні складається враження що це, знаєте, діти бавляться в пісочку і не поділилися лопаткою, чи відерком, чи ще чимось – от і шукають винних, або вдають що шукають винних, або вдають, що нічого не сталося. І це, на жаль, не принижує Церкву, а принижує владу. І в сучасних умовах, з позиції сьогодення, можна чітко сказати, що це забавка з вогнем. Сьогоднішні події показують, що такими речами можуть скористатися дуже багато недругів.

Чи об’єднання є можливе і чи воно зрештою потрібне?

Безперечно, що об’єднання потрібне. Це природній стан Православної Церкви в незалежній державі. Коли вона є автокефальною, єдиною в цій державі і обслуговує і корінний народ, і інші національні спільноти – або за допомогою вікаріатів, або виключно на пастирських началах. І всі ті православні спільноти національно диференційовані. Тобто, це така світова практика функціонування Православної Церкви. Маємо, наприклад, сусідів Румунської Православної Церкви, де є Український вікаріат. Тобто, це природні речі. І, очевидно, що до того природнього стану потрібно прагнути і потрібно до нього йти. Однак не варто думати, що об’єднання – це механічний процес і що можна просто-на-просто механічно щось поєднавши, отримати бажаний кумулятивний ефект. На жаль так не буває. Коли ми говоримо про об’єднання – потрібно казати на яких засадах і в якій послідовності. Тільки тоді ми зможемо в зримому майбутньому цього досягнути. А коли тільки говорити, що хочемо об’єднання, але ніхто з нас не хоче стриміти до ідеалу, як це повинно бути, то очевидно, що об’єднання тоді досягнути стає неможливим.

Як у найближчій перспективі? Чи можливий взагалі діалог з УПЦ КП і УПЦ МП? На яких засадах він можливий?

УАПЦ в жодному своєму рішенні не відмовилася від діалогу. І, констатуючи неприйнятність іншою стороною наших пропозицій, ми не ствердили, що об’єднання не є можливим. Ми тільки ствердили, що потрібно працювати далі для пошуку відповідних форм, механізмів, способів об’єднання, а не приєднання. На жаль інша сторона після того зробила демарш і оголосила, що процес об’єднання зірваний: нема більше з ким говорити, нема про що говорити. Це доволі дитяча поведінка на перший погляд. Насправді виглядає, що це ретельно опрацьований механізм. Заявити про об’єднання, створити суспільний ажіотаж, а потім звинуватити партнера і тоді закликати до всіх парафій, щоб переходили до нас, бо хтось там винен. І в сухому залишку отримувати якусь частку наших парафій в подальшому. Тобто, це повторення процесу 1992 року, в чистому вигляді. На жаль це виглядає виключно, як схеми рейдерського захоплення майна нашої Церкви.

На початку розмови ми говорили про те, що Західна Церква зараз намагається активізувати участь мирян в Церкві. Чи варто Православній Церкві також над цим задуматися? Чи, можливо, потрібно якось оживити життя парафій?

Статут УАПЦ передбачає активну участь мирян, причому навіть передбачає можливість реєстрації членства в громаді, в парафії. На рівні єпархіальному і загально-церковному тільки Статут УАПЦ передбачає наявність структур за участі мирян, виборних структур і передбачає обов’язкову наявність мирян при проведені Соборів. На відміну від всіх інших структур. Наприклад Греко-Католицька Церква, яка зараз активно впроваджує принципи оживлення парафіяльного життя, які були реалізовані ще Львівським Братством у середньовіччі, на жаль більше не дає повноважень мирянам. І миряни і далі не мають можливості брати участь в ухваленні церковних рішень за жодними квотами. З іншої сторони в нашій Церкві існує певна проблема активізації життя мирян. Миряни були досить активними з третім відродженням у 1989 р. і на початку 90-тих років. Часто-густо активність мирян використовували в міжконфесійних конфліктах. Але оскільки більшість духовенства було виховано за радянських часів, то переважно це духовенство не звикло до такої співпраці з мирянами і не бачило потреби в цьому, а сприймало Церкву більше як таку, знаєте, структуру, яка прив’язана до споруди і концентрується на звершенні обрядів, вся діяльність спрямована довкола споруди, а не на зовні. І тому намагання різних активістів, братчиків і зокрема мого колишнього заступника, а тепер вже отця Юрія Федіва, зорганізовувати різні дитячі вишколи зустрічали часто опір духовенства, на жаль. Хтось щось хоче, хтось щось потребує і це очевидно є більше проблемою освітньою і виховною. Очевидно, що існує потреба, так би мовити, організації якихось курсів підвищення кваліфікації для духовенства і не тільки для духовенства, але і для парафіяльного активу. Тому, що причина реалізації такої стратегії греко-католиками криється саме в зміні навчальних планів духовних навчальних закладів Католицької Церкви загалом і Греко-Католицької Церкви зокрема. І значна частина навчального часу відводиться на відповідні місіонерські практики, на вивчення методики проведення, в тому числі і літніх таборів, і методики навчання основ віри, катехизації, катехизму, катехитики і тому подібне. Таким чином, випустивши вже критичну масу оцих нових кадрів, ці нові кадри починають змінювати ситуацію, починають заангажовуватися в ті процеси і тому на сьогоднішній день ми отримали результат, коли подібні ініціативи починають активно обговорювати і впроваджувати. В Православних Церквах в Україні це, на жаль, є радше винятком, ніж правилом. І тому тут є значне поле для діяльності і саме це поле може бути одним із етапів об’єднавчого процесу, але про це чомусь наші партнери по об’єднанню не хочуть говорити. На цілий Львів, наприклад, УПЦ КП має лише одну недільну школу в Богословській Академії. В цей час як ми, начебто такі нещасні, нікчемні і так далі, зорганізували близько десяти. Тобто є речі, які робляться і про це, на жаль, хтось не хоче говорити, не хоче бачити і починає говорити, що «знаєте там нічого не проводиться». Проблема також в тому, що слабо налагоджена система інформаційного супроводу. Тобто, наша Церква не настільки оперативно інформує про ті події, які відбуваються. Не настільки активно їх рекламує. І це, очевидно, є певним недопрацюванням, яке потребує залучення саме тих мирян, які компетентні в системі суспільної комунікації. І тоді, можливо, буде певний прорив і покращення тих обставин. Але, очевидно, що над цим потрібно працювати. Потрібно не забувати, що Церква це завжди спільнота духовенства і мирян. Пам’ятати – якщо в Церкві немає дітей, або скажемо так, не чути дитячого плачу, сміху, крику, то така Церква приречена. Отож вже сьогодні потрібно дбати не тільки про теперішнє, але про майбутнє Православної Церкви в Україні – Церкви Помісної, Церкви Єдиної, Церкви Автокефальної – Церкви доступної для усіх вірних.

Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з владикою Борисом (Харком), який відповідно до рішення Патріаршої Ради та Архієрейського Собору УАПЦ, 13 серпня 2015 був обраний єпископом Херсонським і Миколаївським. У ньому владика розповідає про те, як